На перший погляд, практика через систему працевлаштування в Данії здається гуманним підходом до інтеграції безробітних у ринок праці. Формулювання на кшталт «інтеграція», «підвищення кваліфікації» та «отримання досвіду» створюють враження соціально відповідальної політики. Однак за цими словами часто ховається стабільна та системна експлуатація безоплатної праці — особливо в державному секторі.
Установи, як-от школи, дитсадки, будинки для людей похилого віку та інші соціальні заклади, регулярно з’являються в переліках практик від центрів зайнятості. Їхні оголошення повторюються з тижня в тиждень — із однаковими формулюваннями, як-от «потрібен помічник вихователя – терміново». Утім, це не свідчить про нестачу кандидатів. У більшості випадків заклади вже мають кількох практикантів одночасно. Вони просто постійно оновлюються: кожні чотири тижні одних замінюють іншими — без зарплати, гарантії роботи чи подальшої перспективи.
Це стало звичною кадровою стратегією, що дозволяє закривати нестачу персоналу за рахунок безоплатної праці. Така практика не лише неефективна з точки зору професійного розвитку практикантів, а й шкодить пізнавальному та емоційному розвитку дітей. Наприклад, у дитячому садку новий практикант має за лічені дні запам’ятати імена дітей, зрозуміти їхні потреби, встановити контакт. Але щойно почне формуватись довіра, він уже залишає заклад — і на його місце приходить новий. Так триває місяць за місяцем.
Така ротація демотивує і самих практикантів, які спочатку сприймають це як шанс, а згодом — як безвихідь. Вони не отримують ні зарплати, ні соціальних гарантій, ні професійного зростання. Водночас вони відчувають, що виконують повноцінну роботу — і залишаються лише статистично активними у звітах центрів зайнятості.
Формально ці особи отримують соціальні виплати — допомогу по безробіттю або грошову допомогу. Проте це не є оплатою за конкретну працю, а їхнє соціальне право. Такі виплати не передбачають внесків до пенсійного фонду, трудових прав чи гарантій зайнятості. Тому називати це «трудовою практикою» — лише спроба приховати фактичне використання праці без оплати.
Особливо тривожним є той факт, що саме державні установи — школи, дитсадки, будинки престарілих — є найбільшими бенефіціарами цієї системи. Центри зайнятості працюють у межах державної політики, однак це не звільняє органи місцевого самоврядування від відповідальності за зловживання.
Крім економічної несправедливості, ця модель має глибші наслідки: вона створює середовище постійної нестабільності для дітей і психологічного виснаження для дорослих. Практиканти, які щомісяця змінюють місце роботи, втрачають віру в можливість стабільного працевлаштування. Діти, які щомісяця змушені адаптуватись до нових дорослих, не отримують базової емоційної стабільності.
Чи повинна держава продовжувати таку модель, де участь у практиці більше схожа на символічне ув’язнення, ніж на шлях до стабільної зайнятості?
Замість автоматичної «активації» безробітних доцільніше було б починати з глибшого аналізу причин їхнього безробіття: мовні бар’єри, психічне здоров’я, культурні виклики, професійні кризи. Особливо це стосується кваліфікованих іноземців — інженерів, митців, технічних фахівців — які не можуть знайти роботу роками. Це — сигнал системної неспроможності, який не можна ігнорувати.
Поки ця структура залишатиметься незмінною, її слід називати своїм іменем. Це не «оптимізація» чи «інтеграція». Це — трудова експлуатація без правопорушення. Для людей, які прагнуть не подачок, а гідної праці, поваги та майбутнього.